У статті аналізується спроба Джона Стюарта Мілла захистити засади своєї емпірично-феноменалістичної
теорії пізнання у застосуванні до проблеми пізнання людиною Бога. Показано, що Мілл будує свої висновки
на категоричному неприйнятті ідей Гегеля, а також умисному чи несвідомому ігноруванні актуальної для
Гегеля спадщини середньовічної теології. З іншого боку, Мілл у своїх висновках спирається на альтернативну
до вказаної лінію філософського розвитку, що йде від Арістотеля до Бекона й далі поширюється на всю
започатковану останнім традицію індуктивно-аналітичного філософського емпіризму.
В статье анализируется попытка Джона Стюарта Милля защитить основополагающие принципы своей
эмпирико-феноменалистической теории познания в применении к проблеме познания человеком Бога.
Показано, что Милль строит свои выводы на категорическом неприятии идей Гегеля, а также намеренном или
бессознательном игнорировании актуального для Гегеля наследия средневековой теологии. С другой стороны,
Милль опирается в своих выводах на альтернативную по отношению к указанной линию философского
развития, идущую от Аристотеля к Бекону и далее распространяющуюся на всю основанную последним
традицию индуктивно-аналитического философского эмпиризма.
The article analyzes an attempt of John Stuart Mill to defend the basic principles of his empirical and phenomenological
epistemology as applied to the problem of human cognition of God. Mill grounds his conclusions on radical disapproval
of the ideas of Hegel, and also on intentional or unconscious ignoring of medieval theological heritage, which
was very important for Hegel. On the other hand, Mill’s conclusions are supported by an alternative line of philosophical
development, which goes from Aristotle to Bacon and later on through the entire tradition of inductive-analytical
philosophical empiricism, as founded by the latter.
