В статье рассмотрены традиция бродячего ремесла, то есть работа литейщиков на выезде. Об
их деятельности свидетельствуют погребения в
эпоху бронзы вдали от поселений, сопровожденные
аксессуарами литейного ремесла, а также клады
позднебронзовой поры, содержащие литейные формы, инструменты и металлические заготовки,
лом и полуфабрикаты. Бродячие мастера существовали на протяжении всей истории металлургии
от возникновения этого ремесла и практически до
нового времени. При этом стационарных мастерских в Северном Причерноморье в эпоху бронзы известно всего две. Вопрос о бродячих мастерах в раннем железном веке был поставлен совсем недавно
и в это время известно много развитых металлообрабатывющих центров. На рубеже н. э. цветной
металл переходит в руки ювелиров и роль цветной металлообработки снижается.
The paper deals with the tradition of wandering
craft that is the work of foundry workers on the road.
Due to the high technological effectiveness the production
and processing of metals required high professionalism
which determined the isolation of the speciality
of foundry workers and their difference from the rest
of the population. They did not engage in other types
of economic work and spread their influence over large
areas, moving between settlements. Their activity is
evidenced by burials in the Bronze Age far from settlements,
accompanied by accessories of foundry craft,
as well as treasures of the Late Bronze Age containing
foundry moulds, tools and metal blanks, scrap and
semi-finished products. Indirect traces of foundry craft
in agricultural settlements are also frequent. They are
represented by worn-out casting moulds or their fragments
that were no longer of value to the artisan, or
traces of working with metal in the form of semi-finished
products or copper slags. Wandering craftsmen
existed throughout the history of metallurgy from the
emergence of this craft and almost until modern times,
that is, from the Neolithic, the Bronze Age and the
Early Iron Age to the 20th century, which made it possible
to single out specialized metalworking centres,
whose craftsmen provided the agricultural population
with their products, wandering between settlements.
At the same time, only two stationary workshops in the
Northern Pontic region are known in the Bronze Age.
But when isolating a metalworking centre, the presence
of workshops is not at all necessary, since the focus
does not mean a metalworking centre, but a region of
similar production with common typological and chemical
and metallurgical characteristics of products and
a single technology for their production. It should only
be noted that the question of wandering craftsmen in
the early Iron Age has been raised quite recently, and
by this time many well-developed metalworking centres
are known. At the turn of the century, non-ferrous
metal passes into the hands of jewellers and the role of
non-ferrous metalworking decreases. Apparently, the
role of wandering craftsmen is gradually decreasing.
But an example of the work of a wandering craft has
been only recently shown by nomadic gipsies.
У статті розглянуто традицію бродячого ремесла,
тобто робота ливарників на виїзді. В силу високої
технологічностіі, отримання і обробка металів
вимагали високого професіоналізму, що зумовило
відособленість спеціальності ливарників та їхню
відмінність від іншого населення. Вони не займались
іншими видами господарської діяльності і розповсюджували
свій вплив на великі території, переміщуючись
між населеними пунктами. Про їхню
діяльність свідчать поховання в добу бронзи далеко
від поселень, супроводжені аксесуарами ливарного
ремесла, а також скарбі пізньобронзової доби, в
яких містилися ливарні форми, інструменти і металеві
заготовки, металобрухт і напівфабрикати. Часті
також опосередковані сліди ливарного виробництва
на землеробських поселеннях. Це можуть бути зношені
ливарні форми або ж їхні уламки, які не являли
ніякої цінності для ремісника, або сліди роботи
з металами у вигляді напівфабрикатів виробів та
мідних шлаків. Бродячі майстри існували протягом
всієї історії металургії від виникнення цього ремесла
і практично до нового часу, тобто від неоліту
доби бронзи та раннього залізного віку і до ХХ ст.
що дало можливість виділити спеціалізовані осередки
металообробки, майстри яких забезпечували
землеробське населення своєю продукцією, подорожуючи
між населеними пунктами. При цьому стаціонарних
майстерень у Північному Причорномор’ї
в добу бронзи відомо всього дві. Але при виділенні
осередка металообробки наявність майстерень
необов’язкова, оскільки під осередком слід розуміти
не центр металообробки, а регіон схожого віробництва
з єдиними типологічними і хіміко-металургійними
характеристиками виробів і єдиною технологією
їх виробництва. Слід лише відзначити, що питання
про бродячих майстрів у ранньому залізному віці
було поставлено нещодавно і для цього часу відомо
досить багато розвинених металообробних центрів.
На межі н. е. кольоровий метал рубеже переходить
в руки ювелірів и роль кольорової металообробки
знижується. Мабуть поступово падає роль і бродячих
майстрів, але приклад роботи бродячого ремесла ще
нещодавно показували кочові цигани.
