Мета дослідження – обґрунтувати неслушність деяких методологічних засновків ревізіоністських пропозицій стосовно національної історії, які спричиняють твердження про її «ненауковість» та «інтелектуальний анахронізм» й за допомогою методологічних арґументів посилити тезу про наукову леґітимність такого різновиду історієписання. Методологія базована на
методах історіографічного аналізу, синтезу, а також історіографічної компаративістики. Наукова
новизна полягає в арґументації методологічних прогалин ревізіоністської критики національної
історії у сучасній Україні та обґрунтуванні положення про її цілковиту методологічну коректність.
По-перше, стверджено, що національна історія за своїми пізнавальними характеристиками нічим не відрізняється від інших способів наукового осягнення минулого. По-друге, доведено, що
зв’язок національної історії зі сьогоденням, як і будь-якого іншого різновиду історієписання, неминучий. Такий проект професійної історіографії, зберігаючи наукову притомність, водночас у
сучасній Україні належить до особливо значущих з огляду на свої важливі позитивні соціальні
функції. Висновки. Головна помилка методологічного характеру, якої припускаються критики національної історії у сучасній Україні, полягає в підміні понять: нації та способів дослідження її минувшини. Тож епістемологічні вади етноцентричної версії національної історії, до якої апелюють
критики, безпідставно поширено на інші способи пізнання минулого. Натомість територіальна/
багатоетнічна версія, доповнена досягненнями інших моделей пізнання (культурної, соціальної,
ґлобальної історії тощо), долає прогалини етноцентричної та надає національній історії повноцінної академічної респектабельності. Національна історія, як й інші різновиди історієписання, зберігає активний зв’язок з українським сьогоденням. Проте цей аспект належить до норми функціонування професійної історіографії, а не є академічною девіацією.
The purpose of the research is to substantiate the falsity of some of the methodological
foundations of revisionist proposals concerning national history that give rise to claims of its
“unscientific” and “intellectual anachronism” and to strengthen the thesis of the scientific legitimacy
of such a kind of historiography through methodological arguments. The research methodology
is based on the methods of historiographic analysis and synthesis, as well as historiographical
comparativity. The scientific novelty is to justify the methodological gaps of the revisionist critique of
national history in modern Ukraine and to substantiate the provision on its complete methodological
correctness. First, it is argued that national history, in its cognitive characteristics, is no different from
other ways of gaining scientific understanding of the past. Secondly, it is proved that the connection of
national history to the present, like any other varieties of historical writing, is inevitable. Such a project
of professional historiography, while retaining scientific consciousness, is at the same time one of
the most important in modern Ukraine in view of its important positive social functions. Conclusions.
The main mistake of the methodological nature, which is assumed by the critics of national history in
modern Ukraine, is to replace the concepts: the nation and ways of studying its past. Therefore, the
epistemological shortcomings of the ethnocentric version of national history appealed to by critics are
unreasonably extended to other ways of knowing the national past. Instead, the territorial/multiethnic
version, supplemented by the achievements of other models of cognition (cultural, social, global
history, etc.), overcomes the shortcomings of the ethnocentric and gives the national history a full
academic respectability. National history, like other varieties of historical writing, retains an active
connection with the Ukrainian present. However, this aspect belongs to the norm of functioning of
professional historiography and not to academic deviance.
