У статті розглядається проблема радикального вибору, яка ставила українських шістдесятників
на межу можливого/неможливого. У досвіді межової (експериментальної, за М. Мамардашвілі)
ситуації В. Стуса йдеться про “ситуацію без вибору” (постситуацію), у якій витончування
індивідуального часу поета формувало відповідну поетикально-образну структуру його творчості
як “утеперешнення майбутнього”. Простежено, що В. Стус не тільки сповнює провісницьку
функцію щодо власного майбутнього, а й уживається в напророчену відчуттям фатуму й
інтуїції буттєву атрибутику тимчасовості – як стану перехідного, межового. Мотив жертовного
самоспалення постає в поезії В. Стуса віддзеркаленням свідомого виклику небуттю на рівні
самодостатності особистості.
The essay deals with the problem of radical choice, which set the ‘sixtiers’ generation on the brink
of a possible/impossible. The experience of the ultimate (experimental, for M. Mamardashvili) situation
of Vasyl Stus refers to a ‘situation without choice’ (postsituation), in which the thinning time of the
poet formed the corresponding poetical structure and imagery of his work which can be defi ned as
‘translating the future into the present status’. It was traced that V. Stus not only fulfilled the prophetic
function regarding his own future, but also treated the existential attributes of temporality as transitional
and boundary features. The motif of the sacrificial self-immolation in the poetry by Vasyl Stus has
become a reflection of the author’s deliberate challenge to the nothingness at the level of individual
self-sufficiency.
В статье рассматривается проблема радикального
выбора, которая ставила украинских шестидесятников
на грань возможного/невозможного. В опыте граничной
(экспериментальной, за М. Мамардашвили) ситуации
В. Стуса речь идет о “ситуации без выбора” (постситуации),
в которой истончение индивидуального времени поэта
формировало надлежащую поэтикально-образную структуру
его творчества как “перевод будущего в статус настоящего”.
При этом прослежено, что В. Стус не только исполняет
провидческую функцию касательно своего будущего,
но и сживается с напророченной личным чувством рока
и интуиции бытийной атрибутикой временности – как
состояния переходного, граничного. Мотив жертвенного
самосожжения становится в поэзии В. Стуса отображением
сознательного вызова небытию на уровне самодостаточности
личности.