Анотація:
На початку XX ст. вітчизняна історіографія переживала теоретико-методологічну кризу - чи зміну методологічної бази, але про терміни не сперечаються, а домовляються - яку не варто оцінювати однозначно. Криза була проявом рефлексії науки на соціально-політичного середовища й відображала труднощі наукового пізнання на цьому етапі історії самої науки. Гносеологічне підґрунтя кризи обумовлювалось необхідністю перегляду панувавших тоді у світовій науці позитивістських підходів. У кінці ХІХ ст. позитивізм, який свого часу сприяв оформленню соціального знання в науку, виявив свою обмеженість щодо пізнання минулого, ідеться про постановку неокантіанською філософією нових проблем історичного пізнання (сутність різниці природничих і соціальних наук, ідеальне як знаряддя осягнення минулого тощо), які й викликали зміну парадигми історичної науки.