У статті аналізуються номіналістичні тенденції філософії мови Джона Стюарта Мілла в контексті філософії
мови чільних представників модерного британського емпіризму, насамперед Локка і Барклі. Показано, що
Мілл успадковує, насамперед від Барклі, і головні засади розуміння онтологічного та епістемологічного
статусу мови, і також пов’язані з цим підходом специфічні складнощі (зокрема, суперечливість тлумачення
феномену абстрагування). Разом з тим підхід Мілла виявився достатньо продуктивним, аби сприяти
поступовому переходу англомовної філософії та логіки від аналізу понять до аналізу тверджень (propositions).
В статье анализируются номиналистические тенденции философии языка Джона Стюарта Милля в контексте
философии языка ведущих представителей британского эмпиризма Нового времени, прежде всего Локка
и Беркли. Показано, что Милль наследует, прежде всего от Беркли, и основополагающие принципы
понимания онтологического и эпистемологического статуса языка, и также связанные с этим подходом
специфические трудности (в частности, противоречивость интерпретации феномена абстрагирования).
Вместе с тем подход Милля оказался достаточно продуктивным, чтобы содействовать постепенному
переходу англоязычной философии и логики от анализа понятий к анализу пропозиций.
The article analyzes nominalistic tendencies in John Stuart Mill’s philosophy of language as confronted with the
philosophy of language by the leading representatives of British modern empiricism, primarily Locke and
Berkeley. Mill inherits from Berkeley both his general approach to ontological and epistemological standing of
language, and peculiar difficulties related to this approach (e.g., inconsistent attitude to the phenomenon of
abstraction). On the other hand, Mill’s approach has turned out to be productive enough to foster the gradual
transition of Anglophone philosophy and logic from analysis of concepts to analysis of propositions.
