В данной статье проводится линия раздела между интертекстуальностью, являющейся лин-гвистическим, неперсонифицированным и интертекстуальным явлением, и диалогизмом – идеологиче-ским, персонифицированным и интратекстуальным понятием, ввиду того, что в современном литерату-роведении они постоянно смешиваются. Вывод статьи состоит в том, что только диалогизм способен различать диалогические и монологические произведения так, как это делает М. М. Бахтин в отношении романов Ф. М. Достоевского, которые представлены, в отличие от всей предшествующей литературы, диалогическими, а интертекстуальность, присутствующая как в диалогических, так и в монологиче-ских произведениях, этой способности лишена.
У даній статті проводиться лінія розділу між інтертекстуальністью, що є лінгвістичним, непер-соніфікованим і інтертекстуальним явищем, і діалогизмом – ідеологічним, персоніфікованим і інтратекс-туальним поняттям, в зв'язку з тим, що в сучасному літературознавстві вони постійно змішуються. Виве-дення полягає в тому, що тільки діалогизм здатний розрізнювати діалогічні і монологічні твори так, як це робить М. М. Бахтін відносно романів Ф. М. Достоєвського, які представлені, на відміну від всієї попе-редньої літератури, діалогічними, а інтертекстуальність, присутня як в діалогічних, так і в монологіч-них творах, цій здатності позбавлена.
This article shows a division line between intertextuality, which is a linguistic, non-personified and intertextual phenomenon, and dialogism, which is ideological, personified and intertextual concept, in view of the fact that in the contemporary literary criticism they constantly change. The conclusion of the article lies in that only dialogism is able to distinguish dialogical and monological texts, as M. Bakhtin does it with F. Dosto-evsky’s novels, that are, as distinct from the previous literature, dialogical, and intertextuality, represented in both dialogical and monological texts, does not have such an ability.
