Обґрунтовано необхідність осучаснення і критичного переосмислення національної інноваційної політики України та інструментів її реалізації з огляду на сповільнення інноваційних процесів в країні протягом останніх п’яти років та хронічні проблеми, які майже увесь період незалежності супроводжують національну сферу досліджень та інновацій. Для цього потрібно спиратися на теоретичну аргументацію підстав для державного втручання у сферу інновацій з позицій різних економічних шкіл, європейський досвід розроблення та реалізації інноваційної політики, що актуально в умовах європейської інтеграції України, а також враховувати сучасні виклики та специфіку суспільного й інституційного устроїв України як країни, що розвивається.
У даній статті визначено та узагальнено найбільш поширені інструменти, які використовуються на рівні ЄС та/або його країнами-членами для підтримки досліджень, розробок та інновацій. До них віднесено дослідницькі, колабораційні, докторські та посівні гранти, державні закупівлі, стартап-фонди, венчурні фонди, наукові і технологічні парки, кластери, офіси трансферу технологій, технологічні центри, інноваційні кредити та інноваційні ваучери, податкові пільги, «живі лабораторії», центри цифрових інновацій та інші. Проведено аналіз деяких з них для ілюстрації подібностей та відмінностей в інноваційній політиці країн-членів ЄС. Визначено, що країни-члени ЄС досі тяжіють до використання інструментів пропозиції, підтримуючи більшою мірою генерування знань, натомість інструменти стимулювання попиту на інновації у них є значно менш поширеними, що не дозволяє ЄС наздогнати світових лідерів, зокрема США, Японію та Південну Корею, за продуктивністю національних інноваційних систем.
На основі проведеного аналізу європейського досвіду підтримки та стимулювання інновацій сформульовано пропозиції щодо розроблення національної інноваційної політики України для її ефективного повоєнного відновлення.
The need to modernize and critically rethink the state of Ukraine`s national innovation policy and the tools for its implementation is justified. This is due to the slowdown of innovation processes in the country over the past five years and the chronic problems that have accompanied the national research and innovation sphere for almost the entire period of independence. To that end, it is necessary to rely on the theoretical argumentation of the grounds for state intervention in innovation from the standpoint of various economic schools, and European experience in the development and implementation of innovation policy, which is relevant in the context of Ukraine's European integration, as well as taking into account modern challenges and the specifics of the social and institutional arrangements of Ukraine as a developing country.
This article identifies and summarizes the most common instruments used at the level of the EU and its member states to support research, development, and innovation. These include research, collaboration, doctoral and seed grants, public procurement, start-up funds, venture funds, science and technology parks, clusters, technology transfer offices, technology centers, innovation loans and innovation vouchers, tax incentives, "living labs", digital innovation hubs, etc. Some of them have been analyzed to illustrate the similarities and differences in the innovation policy of the EU member states. It has been determined EU member states still tend to use supply tools, supporting knowledge generation to a greater extent, and tools to stimulate demand for innovation are much less common in them, which does not allow the EU to catch up with world leaders, in particular the United States, Japan and South Korea, for the performance of national innovation systems.
Based on the analysis of the European experience in supporting and stimulating innovation, proposals are formulated for the development of a national innovation policy for an effective post-war recovery.
