У статті проаналізовано найменування локусів та персонажів у спогадах про
примусове переселення із зон затоплення внаслідок побудови ГЕС. Це продовження
студій переселенської лексики, що її використовують переселенці у своїх спогадах і
яка репрезентує вербальний образ примусового переселення. Номінація у спогадах
розкриває особливості бачення пережитої події її учасниками, класифікує набутий
досвід.
У досліджуваних автобіографічних наративах найпоширенішими номінаціями
місцевості є називання відповідних просторових об’єктів на затопленому і на новому місці поселення. У цій семантичній категорії номінації, як і в інших аналізованих
категоріях, діє така закономірність: чим густіша номінативна сітка покриття тієї чи
тієї території — тим більш освоєним є цей локус. У досліджуваних текстах упадає
в око різна щільність просторової номінації цих двох контекстуально опозиційних
локусів. Так, промовистою ознакою є наявність численних мікротопонімів у розповідях про втрачену територію і майже цілковита відсутність таких номінацій в описі
нового місця поселення. Описи цього місця лаконічні, скупі, з відчутним протиставленням на користь утраченого місця.
У спогадах людей, які особисто пережили усі етапи переселення, розстановка
персонажів найчастіше відбувається через протиставлення ‛ми — виконавці переселення’ (у спогадах про підготовку і власне переселення) і через опозицію ‛ми —
сусіди’ (у спогадах про адаптацію на новому місці). Типовим місцем спогадів є
презентація громади переселеного села як дружного і згуртованого. Автономінація
безпосередніх учасників примусового виселення найчастіше утворюється від дієслівної твірної основи переселяти: переселенці, переселенські люди, переселені. На
протилежному полюсі контекстуальної семантичної опозиції ‛переселенці — виконавці переселення’ перебуває багато персонажів, які є безпосередніми виконавцями.
Фольклоризованими є постаті людей, найчастіше це дід і баба, які до останньої
хвилини відмовлялися переселятися. Сьогодні в цих образах прочитується народний спротив вимушеній міграції.
The article analyses the names of loci and characters in the memoirs about forced
relocation from flood zones due to the construction of hydroelectricity. This is a
continuation of the study of resettlement vocabulary, that is nominative constructions
of different types (tokens, phrases, idioms, phraseologies, descriptive frames), which
function in the migrants’ memories and represent the verbal image of forced resettlement.
The nomination in the memoirs reveals the special vision of the experienced event by its
participants, classifies their gained experience.
In the studied autobiographical narratives, the most common location nominations
are the names of the spatial objects in the flooded places and in the new place. In this
semantic category of nomination, as well as in other analysed categories, the following
regularity operates: the more nominative density of this or that territory indicates the more
mastered, native locus. In the studied texts the different density of the spatial nomination of
these two contextually oppositional loci is striking. Thus, a telling feature is the presence
of numerous microtoponyms in stories about the lost territory and the almost complete
absence of such nominations in the description of the new settlement. Descriptions of the
resettlement place are concise, stingy, with a tangible contrast in favour of the lost place.
In the memories of people who have personally gone through all the stages of
resettlement, the arrangement of characters often occurs through the opposition ‟we —
the perpetrators of resettlement” (in memories about preparation and resettlement) and
through the opposition ‟we — neighbours” (in memories about adaptation to a new place).
A typical place of memories is the presentation of the resettled village community as
friendly and cohesive. Autonomy of direct participants in forced evictions is most
often formed from the verb creative basis переселяти (resettlement): переселенці,
переселенські люди, переселені (migrants, displaced people, displaced persons). At
the opposite pole of the contextual semantic opposition ῾immigrants — performers of
resettlement’ are numerous characters who are direct performers.
The figures of people are folklorized — most often old men and women, who had
been refusing to move until the last minute. Today, these images have been symbolizing
the people’s resistance to the forced migration.
