У статті проаналізовано взаємозв’язок між успіхами та невдачами діяльності органів місцевого самоврядування в Україні у часи царизму та здобуттям і втратою нею незалежності на початку ХХ ст. Показано, що багато з тих
причин, котрі не дали Україні відстояти свою самостійність, мали свої витоки
ще з середини 18 століття, йдеться насамперед про розкол українського
суспільства на бідних селян та багатих землевласників з числа колишньої
козацької старшини. Останні вважали себе складовою частиною загальноімперської еліти і з презирством ставилися до свого простого народу. Цей розкол був певною мірою знівельований на рубежі ХІХ–ХХ ст., насамперед
завдяки енергійній діяльності української консервативної еліти, котра очолювала місцеві органи самоуправління, передусім земства та тісно пов’язані з
ними кооперативи, особливо у невеликих, переважно україномовних містах.
У земствах та кооперативах українці вчилися вести реальну господарську та
економічну діяльність. У них формувалися нові кадри для розвитку української
економіки на нових ринково-демократичних засадах, котрі повинні були поступово замінити наскрізь просякнуту бюрократизмом російську напівфеодальну економіку. Щодо великих промислових, переважно російськомовних міст,
то тут, окрім Катеринослава, справи були значно гіршими через утиски з боку
царизму. Після здобуття Україною незалежності, коли, здавалося б, можна
було повністю ліквідувати спровокований самодержавством штучний розкол
українського суспільства, представникам української верхівки забракло розуму
поділитися з народом своїми земельними угіддями (звісно, окрім цього, були
наявні й інші складні об’єктивні обставини). Натомість вони почали, частково
вимушено, загравати з представниками російської верхівки. Все це викликало
обурення в українського народу, чим скористалися спочатку українські соціалісти, а потім і російські більшовики, що й призвело до втрати Україною своєї самостійності.
The article analyzes the relationship between the successes and failures of local
self-government in Ukraine during tsarist times and the gaining and loss of
independence in the early twentieth century. It has been shown that many of the
reasons that prevented Ukraine from asserting its independence had their origins in
the middle of the 18th century. First of all it is about the split of Ukrainian society into
the poor peasants and rich landowners originated among the former Cossack leaders.
The latter believed themselves to be part of the imperial elite and treated common
people with contempt. This split was somewhat reduced at the turn of the nineteenth
and twentieth centuries, primarily due to the energetic activity of the Ukrainian
conservative elite, which headed local self-government bodies, primarily zemstvos and
closely related to them cooperatives, especially in small, mostly Ukrainian-speaking
towns. In zemstvos and cooperatives Ukrainians learned to pursue real economic
activities. They created new staff for the development of the Ukrainian economy on the
new market-democratic principles, which should gradually replace the Russian feudal
economy that was imbued with bureaucracy. Meanwile in the large industrial, mostly
Russian-speaking cities, with the exeption of Katerinoslav, the situation was much
worse because of the tsarist oppression. Gaining of the Ukrainian independence
seemed to be the best opportunity to overcome the artificial split in the Ukrainian
society provoked by the tsarist autocracy. But the representatives of the Ukrainian
elite did not appear to be wise enough to share with the people their vast lands (of
course, there were a lot of other complicated objective circumstances). Instead, they
began, partially forced, to flirt with the representatives of the Russian elite. All this
caused resentment among the Ukrainian people. This resentment was first misused by
the Ukrainian socialists and then by the Russian Bolsheviks, which led to the loss of
Ukraine’s independence.
