Мета статті полягає в аналізі особливостей управління закладами освіти Київського,
Харківського та Одеського навчальних округів у другій половині 1860–1870-х рр.
крізь призму модернізаційних змін. Методологічну основу сформували історико-системний
(посприяв розгляду досліджуваних процесів як взаємопов’язаних, а окремих типів навчальних
закладів – як частини цілісної системи освіти), історико-порівняльний (забезпечив з’ясування
спільних і відмінних рис міністерської політики на прикладі різних реґіонів) та історико-
генетичний (дозволив послідовно розкрити управлінські зміни з погляду причинно-
наслідкових зв’язків) підходи. Наукова новизна визначається створенням системної
картини управління та модернізації освіти крізь призму характеристики імплементації
міністерської політики на прикладі навчальних округів в Україні. Акцент на особливостях
і наслідках втілення відповідних ініціатив дозволив відійти від поширеної стереотипної
характеристики процесів із суто неґативного ракурсу та, водночас, звернути увагу на
політизацію рішень. Висновки. Прискорений соціально-економічний розвиток формував
запит суспільства на зростання мережі навчальних закладів усіх рівнів, адже здобуття якісної
освіти почало розглядатися навіть незаможним населенням як дієвий метод самореалізації
особистості. Натомість міністерський курс перебував під впливом політичної кон’юнктури
й обмеженості фінансових ресурсів, а прагнення до централізації не дозволяло враховувати
локальні особливості та стимулювало посилення інспекторського нагляду. В українських
реґіонах домінували процеси російщення, поєднуючись із побоюванням польського впливу
на Правобережжі, більшою увагою до торгово-економічних ґуберній Півдня та високою
ініціативністю місцевої громадськості на Лівобережжі. У сукупності це сприяло надмірній
концентрації закладів освіти у великих адміністративних (Київ, Одеса, Харків), і навпаки,
продукувало неефективні рішення щодо їх розташування у віддалених провінційних центрах.
The aim of the article is to analyze the peculiarities of the management of
educational institutions of Kyiv, Kharkiv and Odesa educational districts in the second half of the
1860s – 1870s, particularly the characteristics of modernization changes. Methodological basis
was formed with historical and systemic (consideration of the studied processes as interconnected,
separate types of educational institutions as part of a holistic education system), historicalcomparative
(clarification of common and distinctive features of ministerial policy on the example
of different regions) and historical-genetic (disclosure of managerial changes, description of their
causal relationships) approaches. Scientific novelty is determined by the study of the specifics
of management and modernization of education, the characteristics of the implementation of
ministerial policy on the example of educational districts of Ukraine. The emphasis on the
peculiarities and consequences of the implementation of initiatives allowed to move away from
the common stereotypical characterization of processes from a purely negative perspective and,
at the same time, to pay attention to the politicization of decisions. Conclusion. The accelerated
socio-economic development has formed the society’s demand for growth in the network of
educational institutions. Getting a good education has been seen as an effective method of selfrealization
of the individual. Instead, the ministerial course has been under the influence of
changing political conjuncture, limited financial resources, the tendency to centralize, and
the strengthening of inspections. Russification processes dominated in the Ukrainian regions.
On the Right Bank they combined fears of Polish influence. There was more attention to the trade
and economic governorates of the South. On the Left Bank there was a high level of initiative
of the local community. This contributed to the concentration of educational institutions in
large administrative centers (Kyiv, Odesa, Kharkiv) and ineffective decisions about their location
in remote provinces.
