На ігрове начало феномена інтертекстуальності дослідники звертали увагу лише побіжно, проте ця тема видається дуже перспективною для дослідження модерністських творів, де функціонування інтертексту зумовлене комплексом прийомів, характерних для ігрової поетики. Інтертекстуальність як явище діалогу між текстами на початку XX ст. усвідомлюється як структурний елемент та художній прийом і стає засобом організації гри з читачем. Інтертекст змінює роль останнього, відтепер читач є співтворцем змісту художнього твору. Крім того, інтертекст формує інший спосіб читання, що руйнує лінійність тексту, адже кожне інтертекстуальне відсилання – місце для альтернативи: читати далі чи звернутись до тексту-першоджерела. Таким чином читач поводиться як гравець. Гравцем є і автор, що, крім гри з адресатом, грає і з іншими авторами, тому інтертексту притаманний і деякий характер змагальності.
Previously researchers paid little attention to the play principle of the intertextuality phenomenon, but this theme seems to be very promising in studying modernist works, where intertext functioning is conditioned by a complex of devices typical for the play poetics. In the beginning of the XX century the intertextuality as a dialog between texts was understood as a structural element and artistic device so it turned into a means of organizing a play with the reader. Intertext changes the role of the latter and since that time the reader is a co-author of contents of the work of art. Besides intertext is forming another method of reading that destroys text linearty so long as each intertextual reference is a place for alternative: to go on reading or to apply to the text-primary source, thus the reader behaves as a player. The author is also a player, which besides playing with the addressee is playing with other authors, that is why intertext has some character of competition.
