Запропонована розвідка є однією із численних спроб постколоніальних феміністичних студій відповісти на питання, чи може підпорядковане промовляти. Йдеться про сучасну німецьку жіночу прозу Дженні Ерпенбек, зокрема її роман „Словник”, та визначення статусу жінки з комплексом дотичних до нього проблем у ході вписування жіночого, почасти автобіографічного досвіду, в національну історію тоталітарного минулого на прикладі запропонованого роману. Так, автобіографічні рефлексії письменниці щодо нацистського та соціалістичного режимів насилля презентують жінку як суб’єкта, що говорить, залишаючись поза структурою мови. Процес пригадування задля пошуків істини розкриває механізми поглинання мови ідеологічним міфом. Відтак духовний простір жінки залишається на маргінесах мови, суспільства, історії.
The present study is based on the women’s autobiographic experience to tell the self- and national history of the totalitarian regime. The study seeks some the most important postcolonial aspects of the female existence in the mirror of the ideological language. To recognize the problem of language and violence is to show the mechanism of the women’s removing to the linguistic margins. In agree with the main postcolonial tendencies the article concludes such actual theories to prove these aspects: the term of the contemporal myth by R. Barthes, the discourse of language and violence in the feministic theory of L. Terel, the conception of the female language in the work of E. Showalter, the multicultural points of view of G.Ch. Spivak, the Strenger’s identity of B. Valdenfels.
