В статті розглядається проблема взаємовпливів розвитку посмертного культу особи та
автобіографічного чи дидактичного тексту, написаного нею, на основі письмових та
археологічних джерел доби Давнього Царства та Першого перехідного періоду. Були
досліджені культи видатних людей: Джедефгора, Птагетепа, Каґемні, Ісі із Едфу, Гекаіба із
Елефантини та Аганахта із Дейр ель-Бершех. Місцеві святі мали стосунок до етичного
дискурсу: вони писали автобіографії, деякі із них були відомі як автори повчань. Зміст обох
літературних жанрів: автобіографії та повчання, – це тема благочестя особи.
Три фактори здійснювали вплив на посмертне «прекрасне ім’я» особи: соціальний статус
особи, її репутація як вмілого посадовця та праведної особи, а також текст літератури
мудрості, який був створений особою, або який їй приписувався. Прижиттєва слава і громадська думка були основою для позитивної суспільної пам’яті про особу і для розвитку її заупокійного культу. Автобіографія закріплювала позитивний образ особи та сприяла збереженню суспільної пам’яті про людину.
В статье рассматривается проблема взаимоотношений развития посмертного культа
личности и автобиографического или дидактического текста, ею созданного, на основании
письменных и археологических источников периода Древнего царства и Первого переходного
периода. Были исследованы культы выдающихся лиц: Джедефхора, Птаххотепа, Кагемни,
Иси из Эдфу, Хекаиба из Элефантины, Аханахта из Дейр ель-Бершех. Местные святые имели
отношение к этическому дискурсу: они создавали автобиографии, некоторые из них были
известны как авторы поучений. Смысл обоих литературных жанров: автобиографии и
поучения, – это тема благочестия личности.
Три фактора оказывали влияние на посмертное «прекрасное имя» человека: социальный
статус лица, его репутация как эффективного чиновника и праведной личности, а также
текст литературы мудрости, созданный человеком, или приписываемый ему. Прижизненная
слава и общественное мнение были основанием для позитивной общественной памяти о
личности и для развития ее заупокойного культа. Автобиография закрепляла позитивный
образ личности и содействовала сохранению общественной памяти о человеке.
The article considers the problem of interrelation of the development of posthumous cult of a
person and the autobiographical or didactic text written by this person, on the ground of the written
and archaeological sources of the Old Kingdom and the First Intermediate Period. The posthumous
cults of the prominent people: Djedefhor, Ptahhotep, Kagenmi, Isi from Edfu, Hekaib from
Elephantine and Akhanakht from Deir el-Bersheh were studied. The local saints were engaged into
ethical discourse: they wrote autobiographies, some of them became to be known as the authors of
Instructions. The matter of the both literature genres: autobiography and instructions is the theme of
virtue of a person.
Three factors influence the posthumous «good name» of a person: social status of a person, his
reputation as an effective administrative officer and righteous person, and a text of the wisdom
literature that was written by the person (or it believed that it was written by him). The ante mortem
reputation and the social opinion was a ground for the positive social memory about the person and
for progress of a personal tomb cult. Autobiography stated the positive image of a person and
collaborated to saving social memory about the person.
