У статті прийняті в науці уявлення про грецький міф гіпотетично розглядаються як не автентична
картина давнини, а як філософський конструкт, розроблений ранніми німецькими романтиками
на основі кантіанського дискурсу. У ньому міфо-нарація розумілася як спосіб ментальної
трансформації ворожого оточення (що його втілював обряд принесення людини в жертву) у плані
його гуманізації, естетизації, героїзації, інтелектуалізації; цільність індивідуального існування – як
сукупність природи, соціуму та індивіда; занурення в “міфо-середовище” – як умова такої єдності.
Простежується подальша еволюція міфу, зумовлена цивілізаційними зрушеннями в Європі, які
“фрагментизували” людську одиничність і зруйнували первісну єдність міфосвідомості; а це
зрештою визначило для міфу вузьку нішу в комерційно-гедоністичному просторі й перетворило
його на збаналізовану наративну матрицю.
The paper deals with a Greek myth adopted by modern scholars, which is hypothetically treated not as
an authentic picture of antiquity, but philosophical construct, developed by early German romantics on
the basis of Kantian discourse. The myth-narration was understood as a way of mental transformation
of the hostile environment (embodied by the rite of human sacrifice) in terms of its humanization,
aesthetization, heroization, intellectualization; the purpose of individual existence was interpreted as a
unity of nature, society and the person, immersion in the ‘myth-environment’ being a condition for such
unity. A further evolution of the myth took place due to civilizational shifts in Europe, which ‘fragmented’
human unity and destroyed the original unity of mythology. The modernist myth (Joyce, Messiaen,
Bachelard) gave place to deintellectualization, particularization and desocialization of public life that
urged to turn towards the blind nature ‘before civilization’ and stimulated indifference about the last
preceding stages of culture. The life force was understood as returning to pure instinct that indicates
the presence of nature in man. The distinction between sophisticated connoisseurs of culture and
the bourgeois ‘mass’ became especially sharp; the ‘myth’ got really destructed by transferring it from
actual life to the setting of everyday comfort, bypassing the spiritual state of the individual. The ‘myth
of intertextuality’ (book myth, new-Alexandrian myth) is characteristic of the period of decline, as it is
oriented not towards a living person and ‘life force’, but towards narration. This tendency was most
vividly reflected in N. Frye’s mythological theory (about literature as myth-making).
