Мета статті – пошук відповіді на питання про те, чому демократична за своїм
змістом революція, що увінчалася поваленням самодержавства, рівною мірою виявила
потенції до оновлення ритмів суспільного життя і до справді нищівного руйнування
демократії. І ширше – чому модернізаційні ідеї навіть у часи революційних зрушень
пасують перед реінкарнацією архаїки у її найбільш примітивних, «варварських» формах?
Наукові підходи. У дослідженні застосовано методологічні напрацювання інтелектуальної
історії як простору осмислення діапазону ідейних впливів на суспільний розвиток з
виходом на наукове проектування й прогнозне моделювання. Симптоматично, що об’єктом
підвищеної уваги інтелектуальної історії стала ідеологія націєтворення й національного
самовизначення, перевірена досвідом десятків країн на всіх континентах. Наукова
новизна. Обидва терміни – і коренізація, і українізація – не повною мірою відбивають
масштаб і характер повороту в національній політиці, який пов’язаний з відновленням
пріоритету національних цінностей і традицій. Варто погодитися з тими науковцями,
які вважають, що більш точно його характер могли б визначити терміни «національна
реформа» чи «національно-культурна реформа». Новизна авторських підходів вбачається
насамперед у розкритті можливостей дискурсивного (неконвенційного) аналізу ідентичностей
як свідомісних конструктів. Основний висновок. Мотивовану відповідь щодо
правомірності застосування термінів «українізація», «коренізація», «національна реформа
» може дати тільки поглиблене вивчення досвіду державно-правового регулювання
мовних і культурних процесів. Лише зважена його оцінка допоможе встановити, що з
цього досвіду прийнятне для застосування в умовах становлення незалежної української
держави. Осмислення під новим кутом зору причин, мотивацій, наслідків здійсненого
правлячою партією у 1920-х рр. повороту в національній політиці, який усталився в історіографії
під назвою «політика коренізації», дає підстави автору вважати непродуктивним
позначення цим терміном двох різноспрямованих процесів – національної реформи «згори» і руху за національні права «знизу».
The purpose of the article is to find an answer to the question of why the democratic
revolution, which culminated in the overthrow of the autocracy, equally showed the potential
to renew the rhythms of public life and the truly devastating destruction of democracy? And
more broadly, why do modernization ideas, even in times of revolutionary shift, yield to the
reincarnation of the archaic in its most primitive, “barbaric” forms? Scientific approaches. The
research uses methodological developments of intellectual history as a space for understanding the
range of ideological influences on social development, scientific design and forecasting modeling
are also involved. It is symptomatic that the ideology of nation-building and national selfdetermination,
tested by the experience of dozens of countries on all continents, has become the
object of increased attention of intellectual history. Scientific novelty. Both terms – corenization
and ukrainization – do not fully reflect the scale and nature of the turn in national policy, which
is associated with the restoration of the priority of national values and traditions. It is reasonable
to agree with the scholars who believe that the terms “national reform” or “national-cultural
reform” could more accurately define its nature. The novelty of the author’s approaches is seen
primarily in the disclosure of the possibilities of discursive (unconventional) analysis of identities
as conscious constructs. The main conclusion of the author. Only an in-depth study of the
experience of state and legal regulation of linguistic and cultural processes can give a reasonable
answer regarding the legitimacy of the use of the terms “ukrainization”, “corenization”, “national
reform”. Only a balanced assessment of it will help to define what in this experience is acceptable
for use in the context of the formation of an independent Ukrainian state. Understanding from
a new perspective the causes, motivations, and consequences of the turning point in national
policy made by the ruling party in the 1920s, which is established in historiography as the “policy
of corenization”, gives the author reason to consider unproductive the merging of two different
processes – national reform “from above” and the national rights movement “from below”.
