Мета дослідження полягає у вивченні каральних заходів стимулювання виробничої
діяльності робітників усіх галузей промисловості, транспорту та будівництва УСРР–УРСР, які
застосовувала держава-комуна впродовж 1929–1938 рр. для підвищення продуктивності їхньої
праці в умовах тотального володіння, користування й розпорядження всіма засобами виробництва.
Методологія. У науковому пошуку наголос робився на головний принцип історичної
науки – принцип історизму. При визначенні структури студії використано проблемно-хронологічний
підхід. Наукова новизна. Висвітлюються каральні практики та примус як спосіб
залучення робітників при відсутності матеріального стимулювання праці до економічного
життя в умовах комуносоціалізму. З’ясовано, що впродовж 1929–1932 рр., коли правляча партія
здійснювала другий комуністичний штурм, робітництво республіки негативно реагувало на
спроби держави-комуни замінити матеріальне стимулювання праці каральними практиками.
Наприкінці 1933 р. заміна належного матеріального заохочення позаекономічним примусом
поставила радянську економіку на межу економічної катастрофи: посилилася плинність
робочої сили, зросла кількість випадків браку і прогулів, знизилася продуктивність праці, посилилося
відставання СРСР від розвинутих капіталістичних країн. У 1934–1936 рр. партійно-радянське
керівництво продовжувало застосовувати каральні практики разом із матеріальним
заохоченням праці. Впродовж 1937–1938 рр. каральні заходи щодо стимулювання виробничої
діяльності на промислових підприємствах було значно посилено, напередодні Другої світової
війни вони перетворилися в масові репресії. Висновок. На основі вивчення нових архівних
документів та аналізу статистичних даних доведено, що в 1929–1938 рр. в умовах економічної
кризи уряд застосовував страх як інструмент примусу, завдяки якому партійно-радянське керівництво
намагалося підвищити продуктивність праці робітників.
The aim of the study is to study the punitive means of stimulating the production
of industrial workers in all industries, transport and construction of UkrSSR, used by the
commune during 1929–1938 to increase their productivity in total ownership, use and disposal
of all means of production. Methodology. In her scientific research, the author relied on the
main principles of historical science – objectivity and historicism. The problem-chronological
approach was used to determine the structure of the studio. The scientific novelty of the study
lies in the coverage of punitive practices and coercion as a way to attract workers in the absence of
material incentives to economic life in the conditions of communal socialism. The author found
that during 1929–1932, when the ruling party carried out a second communist assault, Ukrainian
workers reacted negatively to attempts by the commune state to replace material incentives with
punitive practices. At the end of 1933, the replacement of proper material incentives for workers
by non-economic coercion put the Soviet economy on the brink of economic catastrophe: labor
turnover increased, defect and absenteeism increased, labor productivity declined, and the USSR
lagged behind developed capitalist countries. In 1934–1936, the party-Soviet leadership continued
to use punitive practices along with material incentives for labor. During 1937–1938, punitive
measures to stimulate industrial activity in industrial enterprises were significantly intensified,
turning into mass repression on the eve of World War II. Conclusion. Based on the study of
new archival documents and analysis of statistical data, the author proves that during 1929–1938
the government of the totalitarian Soviet state in the economic crisis used fear as a coercive tool
through which the party-Soviet leadership increased productivity of Ukrainian workers.
