Статтю присвячено питанням пов’язування політичних практик з історією, а відповідно, політизації історичних досліджень, переоцінки минулого під кутом зору його бачення політиками, розумінню ними засад державного
будівництва, курсу своїх країн у внутрішньому та зовнішньополітичному
вимірах. У цьому контексті автор порушує теми історичної суверенізації
нових держав, створення для цього додаткових інституцій, які перетворюються на самостійних акторів історичної політики, просуваючи свої концепції минулого з його героями; привертає увагу до розмивання німецького
досвіду конструкції загальноєвропейського наративу з «пропрацюванням минулого», усуванням «білих плям» та проговоренням «темних сторінок» під тиском східноєвропейської культури з її «історією двох тоталітаризмів». Аналізуючи практику застосування «законів пам’яті» та історичні наративи РФ і США, історичні дискурси інших країн, зокрема Китаю,
автор підводить до висновку, що час, коли світ «хворіє на історію», кидає
виклик історичній науці, актуалізує проблему ролі й відповідальності вчених за відтворення знань про минуле, міри їх залученості у світоглядні та ідеологічні конфлікти, війни пам’яті і потребує особливої уваги до змісту
сучасних підручників з історії. З огляду на розвиток подій після 24 лютого
2022 р. автор зазначає, що крайнім виявом експлуатації російською владою історії як інструмента політики стала війна проти України.
The article is devoted to establishing a connection between political practices and history and, accordingly, the politicization
of historical research, reassessment of the past in terms of its perceptions by politicians, their understanding of the
principles of state building, as well as the course of their countries in regard to domestic and foreign policy. Based on this
point of view, the author raises the topic of historical sovereignty of new states, establishing additional institutions for
such work, which become independent actors in historical policy, promoting their concepts of the past with its heroes.
Attention is drawn to the blurring of the German experience of constructing a pan-European narrative with the “elaboration
of the past”, eliminating “blind spots” and talking about “dark pages” under the pressure of Eastern European culture
with its “history of two totalitarianisms”. The practice of applying the “laws of memory” and historical narratives of Russia
and the United States, historical discourses of other countries, in particular, China are analyzed. On this basis, it is
concluded that the time when the world is “ill with history” challenges historical science and especially highlights the
role and responsibility of scientists to reproduce knowledge about the past, the extent of their involvement in ideological
and worldview conflicts as well as wars of memory, and requires special attention to the content of modern history textbooks.
Given the development of events after February 24, 2022, the author points to the fact that the war against
Ukraine has been the extreme manifestation of exploitation of history as a tool of politics by the Russian government.