Покутні вірші «Богогласника» (1790)

Abstract

Метою статті є виявлення характеру покаянних тенденцій у покутних віршах зі збірки «Богогласник» (Почаїв, 1790) та їхнього інтертекстуального зв’язку з візантійською та латинською традицією. До категорії покутних віршів належать твори, вміщені в четвертій частині збірки з номерами 213–221. Шість із них складені книжною українською мовою, один містить паралельний текст латиною та українською, а два – польською. Їх можна віднести до жанру метафізичної поезії. Вказані два автори: Лука Длонський та Достоєвський (можливо, предок російського письменника), решта творів анонімні. Збірка була видана в останні роки розквіту Почаївського василіанського монастиря, котрий після першого поділу Польсько-Литовської держави 1772 р. залишився під владою польського короля. Його друкарня була в той час головним осередком видання книг українською мовою. Орден василіян часто звинувачується в тому, що він був знаряддям латинізації Унійної Церкви. Але покутні вірші засвідчують послідовну орієнтацію авторів на східну, візантійську духовну традицію. Вони суголосні приписам Замойського собору 1720 р. Замойський собор не впроваджував у покутну практику суттєвих змін, лише переносячи увагу з зовнішніх, формальних, елементів покаяння на внутрішні, духовні, чинники. Це відобразила й книга «Народовіщаніє», видана в Почаївському монастирі 1768 р. Інтертекстуальна стратегія покутних віршів спрямована в біблійну та гімнографічну перспективу. Вводиться образ пророка Давида як взірець щирого покаяння, розробляються мотиви приписуваного йому покаянного 50 псалма, а також псалма 13. Болючий самоаналіз грішника набуває форми діалогу душі й тіла. Майбутнє покарання зображується як пекельна безодня, охоплена вічним вогнем, а земні випробування – як бурхливе море пристрастей. Порятунок від покарання вимагає сліз, дар яких сприймається за небесну ласку. Це відповідає аскетичній традиції монашого Сходу. Таким чином, покутні вірші засвідчують збереження в Почаївському монастирі вітчизняних духовних традицій, втілених у властиві бароко жанрові форми.

The purpose of the publication is to reveal the nature of penitential tendencies in the penitential poems from the collection «Bohohlasnyk» (Pochayiv, 1790) and their intertextual connection with the Byzantine and Latin traditions. The category of penitential poems includes songs from the fourth part of the miscellany with numbers 213–221. Six of them are written in the Late Middle Ukrainian, one contains a parallel text in Latin and Ukrainian, and two – in Polish. They can be attributed to the genre of metaphysical poetry. Two authors are mentioned: Luka Dlonsky and Dostoevsky (perhaps the ancestor of the famous Russian writer), the rest of the poems are anonymous. The miscellany was published in the last years of the heyday of the Pochayiv Basilian Monastery, which remained under the rule of the Polish king after the first partition of the Polish-Lithuanian Commonwealth in 1772. Its printing house was the main center for publishing books in the Ukrainian language at that time. The Basilian Order is often accused of being an instrument of Latinization of the Uniate Church. But the penitential poems testify to the consistent orientation of the authors to the Eastern, Byzantine spiritual tradition. They agree with the prescriptions of the Zamoscia Synod of 1720. The Zamoscia Synod did not introduce significant changes in the penitentiary practice, only shifting the attention from external, formal elements of repentance to internal, spiritual factors. These characteristics were reflected in the book «Narodoviščaniye», published in Pochayiv Monastery in 1768. The intertextual strategy of penitential poems is directed to the biblical and hymnographic perspective. The image of the prophet David is introduced as a model of sincere repentance, the motives of Psalm 50 attributed to him and Psalm 13 are developed. The painful self-analysis of the sinner takes the form of a dialogue of soul and body. The coming punishment is portrayed as a hellish abyss engulfed in eternal fire, and earthly trials as a stormy sea of passions. Salvation from punishment requires tears, the gift of which is perceived as heavenly grace. This corresponds to the ascetic tradition of the monastic East. Thus, the penitential poems testify to the preservation in the Pochayiv monastery of national spiritual traditions embodied in the typical Baroque genre forms.