Західноукраїнський вересень 1939 р.: маркери політики пам’яті

Abstract

У наш час актуалізується необхідність дослідження різних моделей пам’ятання минулого, особливо травматичного, пов’язаного з воєнними подіями й масовим репресуванням населення, як це було в 1939–1941 рр. на «возз’єднаних» західних теренах України. Польське населення та українські праворадикали вважали гітлерівську Німеччину і сталінський СРСР окупантами Східної Галичини й Волині. Зубожілі верстви вірили у своє «соціальне та національне визволення», гуманність «пролетарського інтернаціоналізму», однак масові депортації поляків, українців, євреїв до Сибіру, трудові набори на шахти Донбасу розвіяли ілюзії про «радянський рай», показавши антинародну сутність і підступність політики Кремля. Мета статті полягає в реконструюванні маркерів політики пам’яті щодо подій, котрі в історіографії означено як радянізація західних областей УРСР 1939–1941 рр. Методологічну основу становлять принципи історизму в єдності всіх його компонентів, системності та науковості. Міждисциплінарне дослідження орієнтоване на залучення історико-порівняльного й історико-системного методів, прийомів мікроісторичного аналізу. Наукова новизна полягає у продовженні студій, започаткованих вітчизняними, польськими та іншими зарубіжними дослідниками, зокрема щодо реконструкції маркерів політики пам’яті другої половини ХХ – початку ХХІ ст., виокремлення різних моделей пам’ятання «возз’єднання»/приєднання чи інкорпорації/окупації Західної України у середині минулого століття. Висновки. Доведено, що впродовж восьми десятиліть будь-яка влада (тоталітарна, авторитарна, посткомуністична) прагнула здійснити ідеологічні деконструкції національної/історичної пам’яті населення реґіону, насадити нове символічне маркування міського й сільського просторів, що відбувалося шляхом руйнування або реартикуляції старих місць пам’яті. Попри це кожній із них так і не вдалося створити спільну пам’ять, у суспільстві залишалися носії інших поділених пам’ятей, які формували різні ідейно-політичні вподобання.

The our time actualizes the need to study various models of the memory of the past, especially the distressing one, associated with military aggressions and mass repressions of the population, as was the case in 1939–1941 in the “reunited” Western region of Ukraine. The Polish population and Ukrainian right-wing radicals considered that the Nazi Germany and the Stalinist Soviet Union were invaders of Eastern Halychyna and Volyn. The impoverished population believed in their “social and national liberation”, the humanity of “proletarian internationalism”, however, the massive deportations of Poles, Ukrainians and Jews to Siberia, labor sets for the mines of Donbas dispelled the illusion of a “Soviet paradise”, showing the antipeople essence and the cunning of Kremlin politics. The aim of the work is to reconstruct the markers of the politics of memory of the events that are referred to in historiography as “Sovietization of the Western regions of the Ukrainian SSR” in 1939–1941. The methodological basis is the principle of historicism in the unity of all its components, systematic and scientific. Interdisciplinary research is focused on the involvement of historical-comparative and historical-systemic methods, methods of microhistorical analysis. Scientific novelty lies in the continuation of scientific research begun by Ukrainian, Polish and other foreign scientists. Conclusions. It is proved that for eight decades, each new government (totalitarian, authoritarian, post-communist) sought to implement the ideological deconstruction of the national / historical memory of the population of the Western Ukrainian region, to plant new symbolic markings of urban and rural spaces, occurred through the destruction or re-articulation of old places of memory. Despite this, any of them failed to create a shared memory; in society there remained carriers of other shared memories that formed various ideological and political preferences.