Уровень кетонемии как фактор, определяющий аддиктивное поведение алкоголизированных крыс

Abstract

Группа из 20 лабораторных крыс была подвергнута длительной принудительной алкоголизации (вынужденное потребление в течение 90 дней 10 %-ного водного раствора этанола – РЭ). Каждый день в 17.00 у животных регистрировали количество выпитого за сутки РЭ и, используя полуколичественный экспресс-метод, оценивали в баллах уровень кетоновых тел в моче. После этого крысы были разделены на две эквивалентные группы – экспериментальную и контрольную (n = 10 в каждой). В 17.00 каждого из трех дней второго (основного) этапа опытов животным экспериментальной группы перорально вводили 1 мл 4 %-ного раствора унитиола – препарата, нейтрализующего кетоновые тела. В интервале 9.00–17.00 каждого из этих дней у крыс каждый час определяли степень кетонурии; на протяжении данного периода крысы пользовались свободой выбора жидкости для питья (РЭ или воды). Было установлено, что крысы экспериментальной группы потребляли более трети дневной нормы РЭ всего за один утренний час наблюдений, т. е. в интервале, когда уровень кетонурии был минимальным (в среднем 0.17 балла). После этого количество потребленного РЭ снижалось, а уровень кетонурии существенно повышался. Почасовое потребление РЭ и уровень кетонурии у контрольных крыс на протяжении периода наблюдения не демонстрировали каких-либо существенных вариаций. Высказано предположение, что между двумя процессами – изменениями уровня алкогольного кетоза и поведенческой реакцией потребления алкоголя – существует причинно-следственная связь. В качестве энергетического субстрата в головном мозгу начинают использоваться кетоновые тела, и мозг становится в существенной степени зависимым от уровня кетонемии. Этот уровень является важнейшим детерминантом алкогольнуй аддикции, а непосредственным фактором, инициирующим ситуативное влечение к алкоголю, служат эпизоды гипокетонемии.

Група із 20 лабораторних щурів була піддана тривалій примусовій алкоголізації (вимушене споживання протягом 90 днів 10 %-вого водного розчину етанолу – РЕ). Щоденно в 17.00 у тварин реєстрували кількість випитого за добу РЕ та, використовуючи напівкількісний експрес-метод, оцінювали в балах рівень кетонових тіл у сечі. Після цього щури були поділені на дві еквівалентні групи – експериментальну та контрольну (n = 10 у кожній). В 17.00 кожного із трьох днів другого (основного) етапу дослідів тваринам експериментальної групи перорально вводили 1 мл 4 %-вого розчину унітіолу – препарату, який нейтралізує кетонові тіла. В інтервалі 9.00–17.00 кожного з цих днів у щурів кожну годину визначали ступінь кетонурії; протягом даного періоду щури користувалися свободою вибору рідини для пиття (РЕ або води). Було встановлено, що щури експериментальної групи споживали більше третини денної нормі РЕ тільки за одну ранішню годину спостережень, тобто в інтервалі, коли рівень кетонурії був мінімальним (у середньому 0.17 бала). Після цього кількість спожитого РЕ знижувалась, а рівень кетонурії істотно підвищувався. Погодинне споживання РЕ та рівень кетонурії у контрольних щурів протягом періоду спостереження не демонстрували будь-яких істотних варіацій. Висловлено припущення, що між двома процесами – змінами рівня алкогольного кетозу та поведінковою реакцією споживання алкоголю – існує причинно-наслідковий зв’язок. В умовах алкоголізації як енергетичний субстрат у головному мозку починають використовуватись кетонові тіла. Цей рівень є найважливішим детермінантом алкогольної аддикції, а безпосереднім фактором, ініціюючим ситуативний потяг до алкоголю, слугують епізоди гіпокетонемії.