КОТИГОРОШКO: про тілесний спомин в автобіографічній прозі Григора Тютюнника

Abstract

Казка про Котигорошка править авторці статті і за метафору самототожності у текстах Тютюнника, з його особливим так часто повторюваним мотивом дитини без дитинства, і за домінанту його глибинних автобіографічних наративів. Культурно-історичне та психоаналітичне перечитування автобіографічної прози Г. Тютюнника на тлі його життєпису, щоденників і мемуарів підказує, що він поволі підносив колективну пам’ять та соціальне підсвідоме до того рівня, на якому репресоване чи ідеологічно цензуроване минуле («правда за пазухою») стає доступним для самоідентифікації цілого покоління. Тож Тютюнників прийом можна назвати психодраматичним мімезисом утрати.

Сказка о Котигорошке автор статьи принимает и как метафору самоидентичности в текстах Г. Тютюнныка, с его особым так часто повторяющимся мотивом ребенка без детства, и как доминанту его глубинных автобиографических нарративов. Культурно-историческое и психоаналитическое перечитывание автобиографической прозы Г. Тютюнныка на фоне его биографии, дневников и мемуаров подсказывает, что он постепенно преподносил коллективную память и социальное подсознательное на тот уровень, на котором репрессированное или идеологически процензурированное прошлое становится доступным для самоидентификации целого поколения. Таким образом, свойственным писателю приемом можно назвать психодраматический мимезис утраты.

Hryhir Tiutiunnyk’s autobiographical writings, regarded when they where first published as pieces of «children literature» turned out to be major works of ‘serious’ post WWII Ukrainian literature under Soviet regime. During the last decade there is an attempt to reconnect his children stories with adult ones and to reinterpret how he takes self-referential writing on history and memory in the new direction. Kotyhoroshko folktale serves here both as a metaphor of the self and for the particular implotment of a child without childhood quite often repeated, and for the role of depth narratives of childhood in Tiutiunnyk’s work. Cultural-historical and psychoanalytical rereading of Tiutiunyk’s autobiographical writings mirrored by reading of his biography and ego-documents overlap and suggest that collective memory and social unconsciousness were gradually taken up by him to the level when repressed or ideologically censored past becomes available to the memory of the generation. So Tiuitiunnyk’s way is the way which might be called mimesis of the loss.