У статті показані методи і прийоми використання російським самодержавством частин регулярних військ як інструменту силового впливу на населення регіону з метою придушення соціальних рухів та відвертого економічного
грабунку. Абсолютно-монархічна, деспотично-мілітарна форма правління, яка визначала усі сфери життя імперії Романових впродовж XVIII — першої половини ХІХ ст., з другої половини ХІХ ст. стала повільно і поступово трансформуватися у більш гнучку державницьку систему. Реформи торкнулися майже усіх сфер життя, в тому числі й збройних сил. Втім, стратегічне бачення армії
як інструменту насильства залишилося. Саме вона продовжувала бути надійним і дієвим знаряддям пригнічення населення імперії та вірною опорою самодержавства на українських землях. Факт існування протиріч між владними
інституціями та населенням періодично призводив до локальних актів громадянської непокори, які спочатку мали суто економічні причини, а згодом з’явилися й політичні ознаки. Завданням дослідження стало висвітлення практичного досвіду застосування військових підрозділів та виконання ними поліцейських функцій у справі придушення виступів населення, а також планування
військовим керівництвом превентивних заходів щодо їх запобігання напередодні
буржуазних реформ у середині ХІХ ст. Обрана мета розвідки дозволяє поділити
окреслений хронологічний період на дві частини: перший — це миколаївсько-кріпосницький; другий — час напередодні здійснення реформ (кінець 50-х — початок 60-х рр.). Обраний поділ дає можливість показати спільне та відмінне
у засадах внутрішньої політики двох російських імператорів, а також бачення
вищим військовим та адміністративним керівництвом використання армії у
здійсненні державної фіскальної політики на місцях. У роботі використано метод систематизації, який допоміг упорядкувати
інформацію, подати матеріал у логічній послідовності, детально проаналізувавши досліджувані події та явища. Структурно-системний метод дозволив виділити об’єкт дослідження та вивчити його в межах раціонального пізнання,
уникаючи тенденційності інтерпретації емпіричного матеріалу (законодавчі
акти, нормативні документи губернських органів влади, спогади учасників,
статистичні відомості). Метод діалектичного вивчення історичного процесу
дав змогу розглянути визначену проблематику в розвитку і суперечностях.
Зважаючи на потребу розкриття властивостей і виявів досліджуваного процесу як історичної реальності й для визначення ролі окремих представників військового командування, регіональної й губернської адміністрації, місцевого
управлінського апарату в суспільних зрушеннях, використано біографічний та
історико-генетичний методи. Залучення ретроспективного методу дало змогу
абстрагуватися від сьогодення та поступово вникнути в реалії життя
Правобережжя окресленого періоду, визначити його особливості й закономірності розвитку.
Сам факт російської військової присутності у Правобережній Україні та
Царстві Польському передбачав не тільки можливість участі військ у зовнішніх збройних конфліктах, а й вірогідне їх використання для придушення виступів у регіонах. Досвід придушення трьох польських патріотичних повстань показав, що існує певна гіпотетична вірогідність об’єднання українського і польського визвольних рухів проти московських загарбників, тому
угамування селянських виступів у самому зародку було важливим елементом
політики імперії в регіоні. Насильницьке втручання у суспільне середовище
краю, і як наслідок — утворення на початку ХІХ ст. великого соціального
трикутника — призвело до змін у структурі суспільства, а українське селянство і частина мешканців міст та містечок стали об’єктами жорсткої експлуатації з боку панівних верств за підтримки російської армії.
The paper considers methods and tools the Russian autocracy stuck to while
using the regular army as an instrument to suppress social uprisings in the region, to
restrain social movements and to maintain the obvious economic pillage.
The form of absolute monarchy as well as its despotic military style defined all
the spheres of life in the Romanov’s Empire during the 18th — early 19th cent. Since
late 19th cent., it began gradual transformation into a more flexible state system. The
reforms affected all spheres of life, among them was the army. Though, the deeprooted
perception of the army as an instrument of oppression remained. It went on
being a reliable and effective tool to oppress the population of the Empire and a loyal
support of the autocracy in Ukraine. Contradictions between the powerful institutions
and the population from time to time resulted in the local acts of civil disobedience
which originally had economic reasons and later acquired political features. The
objective of the present study is the analysis of the practice of the military units
participation in suppression of civil uprisings and performing the police functions as
well as the prevention means planned by the military authorities before the middle 19th
century’s bourgeois reforms too place. The scope of the research makes it possible to
divide the chosen chronological period into two parts: the first is of Mykola’s rule and
serfdom, the second deals with the time before the reforms (late 1850-ies — early
1860-ies). The division enables to demonstrate what is common and what is different
in the interior policies of the two Emperors and the way the highest military and
administrative authorities used the army to implement the state fiscal policies in the
provinces. The method of systematization was applied for arranging the information in the
logical order and to give a detailed analysis of the events and phenomena. Structuralsystemic
method enabled singling out of the research object and its study following the
unbiased interpretation of the empirical material (laws, normative documents of
provincial authorities, the participants’ memoirs, statistical data). Method of dialectical
investigation of historical process made it possible to view the problems in
question in their development and contradictions. The necessity to reveal the features
of the analyzed process as historical reality and defining the role of some military
authority representatives, regional and provincial administration, local governing
bodies in social life required the application of historical-genetic and method of
biography. The retrospective method facilitated abstraction from the present day and
make a scholarly penetration into social realities of the Right Bank Ukraine during
the indicated period, specifying its peculiarities and tendencies of development.
The fact of Russian military presence in the Right-Bank Ukraine and the Polish
Kingdom presupposed not only the troops participation in external military conflicts
but their possible use to suppress uprisings in the regions. The practice of suppression
of the three Polish patriotic upheavals revealed the hypothetic possibility of the
Ukrainian and Polish movements uniting against the Moscow invaders. Thus, to
suppress the peasants’ uprisings in their initial stage was an important element of the
imperial policy in the region. Violent intrusion into the regional social life resulting
into formation in the early 19th century of a big social triangle caused changes in the
social structure. Ukrainian peasantry and partly town dwellers turned into objects of
severe exploitation by the ruling classes supported by the Russian Army. The Russian military forces of the early 19th century were formed mainly according to the principles of serfdom and practiced severe punishment and long
terms of service. The Imperial Army was loyal to the crown and guaranteed its security. The soldiers considered the Ukrainian and Polish peasants to be strangers and enemies, their attempts to appeal to the law and restore their rights were treated
as a riot or uprising. The Russian troops succeeded in taming the uprisings in 1861
and the Polish patriotic upheaval in 1863–1864. The key reasons of such state of
things were the aggressive character of the Imperial Army and the status of occupants
being preserved for dozens of years as a cornerstone of the Romanovs’ Empire and its colonial nature in Ukraine.
