Проаналізовано, як привілеї, надані Волинському, Київському та Брацлавському воєводствам на Люблінському сеймі 1569 р., прислужилися формуванню у шляхти цих теренів уявлень про себе як про політичний «народ руський» – третього члена Речі Посполитої. Стаття складається із трьох основних блоків. У першому увагу зосереджено на центральному, як видається, питанні
дискусій на Люблінському сеймі з приводу приєднання українських (руських)
воєводств до Корони Польської. Волинська шляхта, котра виявилася у фарватері сеймової боротьби, розглядала цей акт як приєднання зі своїми правами, що мали бути ґарантовані присягою короля, сенату, шляхетських послів. Такий варіант передбачав суб’єктність української шляхти та претензії її на паритетність у перемовинах із «коронярами». Натомість представники Корони вважали, що ці території мають бути повернуті до її складу як питома частина, а руська шляхта таким чином долучиться до прав, що ними володіла коронна, одноосібно присягнувши королю та Короні. У підсумку волиняни в обмін на відмову від своїх вимог – взаємної присяги коронних представників
на підтвердження їхніх прав – отримали можливість самим скласти текст
привілею, що включав їхні права, які король мав ґарантувати своєю присягою.
Очевидно, що текст, запропонований волинянами, був відредагований іншою
стороною – членами спеціально створеної для цього комісії, звідси й певні суперечності на рівні риторики. Цей незбіг очікувань сторін щодо об’єднання (приєднання «з правами» чи «до прав») буде зафіксовано й у претензіях волинян
по унії. Аналізується судова практика Волині, яка демонструє увагу шляхти
до чіткого дотриманням двох пунктів привілеїв: використання руської мови
у судочинстві й адміністрації та ІІ Литовського статуту як «свого» права
для Волинського, Київського, Брацлавського воєводств. Видається, що саме судове повсякдення виявилося тією сферою, де, починаючи від Люблінської унії, мало чи не щодень українська шляхта відточувала арґументи на захист своїх
прав і своєї території, відповідно до уявлення про себе як окремий політичний «народ». Ці доводи сповна будуть використані в релігійній полеміці щодо Берестейської унії 1596 р. Аналізується, як люблінські привілеї в полемічних
текстах Мартіна Броневського, Захарії Копистенського та Мелетія Смотрицького прислужилися конструюванню територіально-правової концепції
«руського народу» (що проживає на певній території й має власні права), яка
складе поважну конкуренцію конфесійній моделі (руський народ як народ православний). Водночас ця концепція буде озвучена українською шляхтою на політичній сцені в 1620–1640-х рр. Завдяки опертю на люблінські привілеї як підстави суб’єктності українських воєводств автори релігійних трактатів та шляхетські парламентарі вироблять на середину XVII ст. уявлення про руський народ як про третього члена Речі Посполитої, паритетного полякам і литвинам. Насамкінець пропонуються деякі міркування щодо перспектив українського історієписання.
The article analyzes how the privileges granted to the Volodymyr, Kyiv and Bratslav
Voivodeships at the 1569 Lublin sejm contributed to the establishment of these regions’
szlachta’s self-perception as a political nation (with Rus’ as the third member of the Polish-
Lithuanian Commonwealth). The article is comprised of the three main parts. In part
one, the scholar focuses on the issue she sees as seminal for the discussions at the Lublin
sejm regarding the merger of the Ukrainian (Ruthenian) Voivodeships and the Crown of
the Kingdom of Poland. Volynian szlachta, which juggernauted the struggle at the sejm,
treated the union as a merger where their own rights would be secured and guaranteed by
the oath sworn by the king, the Senate, and szlachta ambassadors. This fact highlights
the agency of Ukrainian szlachta and its belief that it could negotiate with the Crown
szlachta as equals. Representatives of the Crown meanwhile believed that these territories
were to be returned as an integral part of the state, and that the local szlachta were to
have the same rights accorded to the Crown szlachta; their rights were to be confirmed
by uniformly swearing an oath to the king and the Crown. Eventually the Volynians
dropped their demand that representatives of the Crown should swear an oath to affirm
their rights; in exchange they were allowed to compile a privilege document describing their
rights themselves, and the king was to safeguard their rights with an oath. Obviously,
the text suggested by the Volynians was edited by the committee created by the other side,
resulting in certain contradictions in rhetoric. These clashing expectations regarding the
merger, and whether they will be incorporated "with rights" or "into rights", can be traced
in the Volynians’ grievances after the Union too. The scholar analyzes Volynian legal
practice, which attests to szlachta’s insistence on staunch adherence to two privileges: that
Ruthenian (Old Ukrainian) language be used in the justice system and administration,
and that the Statute of Lithuania be used as the "local" law for Volynian, Kyiv and
Bratslav Voivodeships. She contends that the day-to-day court dealings became the sphere
where Ukrainian szlachta perfected the arguments defending their rights and territories
ever since the Union of Lublin, and with it their understanding of themselves as a separate
political "nation". These arguments will be utilized again in the religious polemic following
the Union of Brest (1596). The scholar analyzes how the Lublin privileges contributed to the
construction of a territorial and legal notion of the "Ruthenian nation" (inhabiting a certain
territory and endowed with unique rights) in the polemical texts by Marcin Broniowski,
Zakhariia Kopystenskyi and Meletii Smotrytskyi. This notion posed serious competition to a
religion-based model of identity (Ruthenian nation as the Orthodox Christian population).
This notion was simultaneously expounded by Ukrainian szlachta on the political scene in
the 1620s–1640s. By relying on the privileges granted with the Union of Lublin as the basis
for the subjectivity of the Ukrainian voivodeships, the authors of religious treatises and
szlachta parliamentarians have developed the notion of a Ruthenian nation as the third
component of the Polish-Lithuanian Commonwealth, equal to Poles and Lithuanians, by
the mid-17th century. To conclude, the scholar offers some of her thoughts regarding future directions in Ukrainian history writing.