У статті розглядаються особливості репрезентації історії в німецькій прозі, написаній після
1989 р. Автор наголошує на тому, що саме специфічна тематизація (німецької) історії останнього
століття, зокрема цезур 1933–1945, 1968 та 1989 рр., визначає своєрідність літератури об’єднаної
Німеччини. Натомість пам’ять, якій більшість дослідників приписує статус вузлової категорії з
огляду на свою афірмативність та зв’язок із розробленими в літературі 50–80-х рр. моделями
письма (й, отже, «не-новизну» у ґройсівському розумінні) є радше основою для субверсивного
діалогу досвідів, що відбувається у площині історичного дискурсу, фактичною «сировиною»
для літературних інтерпретацій минулого та сучасності. На відміну від історизму ХІХ — початку
ХХ ст., що виходить із емпіричної даності історії, історичний дискурс у сучасній літературі
вибудовується на розмежуванні пам’яті та історії, а також акцентує увагу на сконструйованості
історичних тлумачень. На відміну від постмодерної філософії історії він практично завжди має на
оці реконструкцію об’єктивованої історії, що, як і в мікроісторії, обмежується приватно-груповим
горизонтом, близьким, але не тотожним горизонту пам'яті. Це дозволяє говорити про перехідну
(або ж гібридну) природу історичного дискурсу в німецькій прозі після 1989 р.
The paper deals with the peculiarities of history representation in German prose after 1989. The
author argues that it is the mode of German history thematization, chiefly in form of historic caesurae
(1933–1945, 1968, 1989), that determines the originality of German literature after the Unification.
On the contrary, the memory is treated here, as opposed to the most literary critics, not as a pivotal
category of contemporary literary discourse, but as an affirmative basis of a subversive dialogue of
experiences which takes place only within the medium of history discourse, or as a raw material which
forms the basis for complex literary interpretations of past and present. Unlike the historicism of the
19th and the beginning of the 20th century which approaches history as a given entity, the history
discourse of contemporary German literature distinguishes between history and memory and also
emphasizes the constructedness of history depictions. Unlike the postmodern philosophy of history, it
nearly always aims at reconstruction of objectifi ed history restricted to private or group experience but
nevertheless not identical to subjective (or subjectifi ed) memory. All this speaks in favor of transitive
(or: hybrid) nature of history discourse in German prose after 1989.
В статье рассматриваются особенности репрезентации
истории в немецкой прозе, написанной после 1989 года
Автор указывает на то, что именно специфическая
тематизация (немецкой) истории последнего столетия, в
частности цезур 1933-1945, 1968 и 1989 гг., определяет
своеобразие литературы объединенной Германии. В свою
очередь, память, которой большинство исследователей
приписывает статус узловой категории, с учетом своей
аффирмативности и связи с порожденными литературой
50-80-х гг. моделями письма (а следовательно, «не-новизны» в гройсовском понимании) служит
скорее основой для субверсивного диалога опытов, локализованного в плоскости говорения об истории,
фактическим «сырьем» для литературных интерпретаций прошлого и настоящего. В отличие от историзма XIX —
начала ХХ в., исходящего из эмпирической данности истории, исторический дискурс в современной литературе
опирается на размежевание истории и памяти, а также акцентирует внимание на сконструированности
исторических толкований. В отличие от постмодернистской философии истории, он практически всегда имеет в виду реконструкцию объективированной истории, ограниченную приватно-групповым горизонтом, который близок, но не тождественен горизонту памяти. Это позволяет говорить о переходной (или: гибридной) природе исторического дискурса в немецкой прозе после 1989 г.
